Банерна Мережа ЗМІ
СПЕЦКОР::головна Дніпропетровське
інформаційно-аналітичне
інтернет-видання
персональний сайт журналіста Олексія Мазура
Академія Української Преси Життя і Смерть - художньо-аналітичні сторінки Андрія Мазура... [Vox.com.ua] Портал українця Пресса Украины Украинский портАл

головна :: про автора :: "office" :: контакт :: архів-2011 :: архів-2010
коріння дуба, сакури гілля - поетичні сторінки Андрія Мазура
УКРАЇНА - ЦЕ ЄВРОПА, бандюкович - ПОВНА ЖОПА! ЗЕКА - ГЕТЬ!! РЕ-ВО-ЛЮ-ЦІЯ!!! -= СПЕЦКОР =- Повалення леніна - це не вандалізм, а відновлення історичної справедливості. -= СПЕЦКОР =- У Дніпропетровську на місці Євромайдану мер Куліченко облаштував ярмарок. -= СПЕЦКОР =- Міліція залишила дніпропетровський Євромайдан якраз перед нападом "тітушек". -= СПЕЦКОР =- У Дніпропетровську на Євромайдан вийшли за різними підрахунками від 500 до тисячі городян. -= СПЕЦКОР =- Азаров сказав, що не боїться ЄвроМайдану. А даремно! -= СПЕЦКОР =- В Януковича язик не повертається сказати слово "українці". Замість цього він вживає "співвітчизники". -= СПЕЦКОР =- Лакейство і "раболєпіє" Януковича не знає меж. -= СПЕЦКОР =- Політика Януковича - це державна зрада і національне приниження українців. -= СПЕЦКОР =-




Пошук на сайті:
метод пошуку: "і" "або"


МУЧЕНИК ЗА УКРАЇНСЬКУ ПРАВДУ

До четвертої річниці з дня викрадення (16 вересня) і вбивства
журналіста Георгія Гонгадзе - уривки з книги депутата ВР 1-3 скликань
Дмитра Чобота "ЧАС ПІДЛОЇ ВЛАДИ"

...Георгія Гонгадзе добре знали депутати, політики, журналісти, однак широким верствам населення він, можливо, і не був добре знайомим, особливо за межами Києва. На це є цілий ряд причин.

Георгій, як правило, друкувався в опозиційних виданнях, тираж яких є вкрай обмеженим. Сигнал радіо "Континент", в якому він був ведучим, приймався лише в місті Києві та прилеглих до нього районах, а створену ним першу в Україні Інтернет-газету "Українська правда" читало теж всього кілька тисяч абонентів. Зрозуміло, така вже доля журналістів, які пишуть, їх знають набагато менше, ніж телевізійних. Наприклад, В'ячеслава Піховшека, Миколу Вересня або, особливо, Валерія Лапікуру, знає мало не кожна тітка у найглухішому хуторі. Обличчя дуже добре запам'ятовується, а от маленький підпис навіть під гострою і цікавою статтею сприймається як елемент оформлення газетної шпальти. До того ж, газети мають набагато менше читачів, ніж телебачення - глядачів.

І хоча в другому випуску довідника "Хто є хто в українських мас-медіа", який побачив світ у 1999 р., записано, що Георгій Гонгадзе є ведучим телепрограм і автором чотирьох документальних фільмів, він все-таки був і трударем пера. Його перша стаття за 2000 р. в газеті "Грані" мала дуже красномовну назву: "Історія про те, як Юрій Кравченко, Михайло Потебенько та Леонід Деркач зі злочинцями воювали".

Головний редактор проекту "Українська правда" Олена Притула, характеризуючи Георгія Гонгадзе, говорить: "Може здатися дивним, що саме ця людина, грузин, стала символом опозиційності в Україні. Йому не байдуже, де саме він живе, в якій країні. Прагнення до справедливості, відчуття власної свободи і навколишньої поневоленості - це те, що рухає Георгієм, коли він пише статті. У цей момент на нього цікаво дивитися - він не пише, а "різьбить", на обличчі - буря емоцій!" ("Українська правда" 2000 - 19 вересня, 19:00). Цей стиль творчості Георгія я теж мав нагоду спостерігати: Гія писав від душі. Так може творити людина щира, глибоко переконана у власній правоті. Він говорив правду про владу, президента та його олігархічне оточення. А критика, як відомо, ніколи не сприймалася спокійно, особливо людьми обмеженими, та ще й з низьким рівнем загальної культури.

Народний депутат, один із засновників Народного руху України, людина, яка зробила дуже багато для проголошення державної незалежності, П. Мовчан чи не найкраще пояснив, хто такий був Георгій Гонгадзе для нашої країни. Виступаючи з трибуни Верховної Ради 17 листопада, Павло Михайлович сказав: "Під час президентських виборів Георгій Гонгадзе говорив (мається на увазі FM-радіо "Континент". - Д.Ч.) по кілька годин лише правду і винятково правду. Він привертав увагу до себе не тільки тих, хто був прихильником президента, а всіх: і опонентів, і тих, хто стояв осторонь. Він вів колосальну напружену роботу для того, щоб довести правдиву інформацію про розстановку політичних сил. У нього був абсолютно свій голос і своє бачення. Чим він був нам цікавий? Тим, що в нього справді не було отого запобігання, до якого вдалися всі інші, соціально принизивши журналістів, змусивши їх працювати на заробіток у 7-15 грн за публікацію великої статті. Вони всі пішли під яремність. Він єдиний... ну, можна додати ще кілька молодих людей. Він був справді вкрай небезпечний своїм правдивим словом".

Г. Гонгадзе належав до тих журналістів, які не могли миритися з фальшивими і нещирими людьми, хабарниками, кар'єристами, аморальними особами - тими, через яких політика перетворюєься у брудну справу. Георгій прагнув до чистої і прозорої політики, він завжди був на боці тих, хто боровся із злом. Він щиро вірив, що завдяки зусиллям чесних і порядних людей політика мусить стати доброю справою - ключем до розв'язання всіх суспільних проблем. Він ставив високі вимоги до себе та до політиків і ніколи не йшов на компроміс із брудом.

...Своїм словом він впливав на політиків і політику. Справедливість, свобода і демократія для нього були понад усе, але він розумів, що ці доброчесності неможливо утвердити без правди. В підлий і жорстокий час переслідування всіх, хто дозволив собі критикувати найвищу владу держави, Г. Гонгадзе писав про цю владу правду і називав речі своїми іменами, говорив, що ця влада бездарна, безчесна. Він дозволяв собі висміювати явну глупоту вершителів долі народу. Про людей судять за їхніми вчинками. Вчинки Георгія Гонгадзе завжди були сміливі і благородні; його життя і робота журналіста стануть прикладом для інших, закликом до свободи, світла і справедливості.

* * *

Георгій Гонгадзе народився 21 травня 1969 р. в Тбілісі. Батько Георгія Руслан Гонгадзе закінчив факультет архітектури Тбіліського університету. Наприкінці 60-х років Р. Гонгадзе приєднався до десидентського руху, підтримував стосунки з відомим правозахисником Мерабом Костава. Мати Георгія - українка Леся Корчак. У 1968 р. молоді одружилися і певний час мешкали у Львові - рідному місті дружини Руслана, а згодом переїхали до Тбілісі, де проживали в колишніх казармах у спартанських умовах: керосинки, примуси...

За словами матері, до двох років Гія мовчав, а потім заговорив одразу чотирма мовами - грузинською, українською, російською і польською. У школі Гія вчився добре. Крім навчання, займався танцями, малюванням і спортом. Мав хороші результати у плаванні та легкій атлетиці. Тренер з легкої атлетики, олімпійська чемпіонка Ніна Думбадзе переконувала маму Георгія, що син матиме у спорті чудове майбутнє.

Після закінчення школи Георгій вступив на вечірнє відділення Тбіліського інституту іноземних мов, одночасно працював та займався спортом. З 1987 по 1989 рік проходив службу в Афганістані. У квітні 1989 р. в Грузії розпочалися великі народні хвилювання, викликані розстрілом мирної демонстрації. У цих подіях активну участь брав батько Георгія Руслан, якого згодом було обрано депутатом парламенту Грузії. Саме в цей час Гія завершує службу в Афганістані, прибуває до Тбілісі та поринає у суспільно-політичну роботу, допомагає батькові. Після обрання Звіада Гамсахурдіа президентом Грузії Руслан Гонгадзе під номером 28 потрапляє у список “ворогів народу”, який було надруковано у пресі. На цей час Гія проживав на батьківщині матері - у Львові, однак коли у грудні 1991 р. розпочалося повстання проти Гамсахурдіа, Гія приїжджає до Тбілісі, як він сам казав, щоб “захистити честь та ім’я мого батька”. Гія дуже любив батька, однак той після пережитих стресів важко захворів, лікувався в Києві, де й помер у 1993 році. На знак визнання заслуг Руслана Гонгадзе український уряд оплатив похорон та перевезення його труни до Грузії літаком.

Вже на сороковий день після смерті батька Георгій Гонгадзе поїхав у Сухумі знімати документальний фільм про війну в Абхазії, який він назвав “Тіні війни”. На передовій Гія потрапив під обстріл і був тяжко поранений. Згодом лікарі нарахували 26 осколкових ран. Деякі осколки залишилися в тілі назавжди, зокрема в лівій руці. Пораненого Гію було вивезено до Тбілісі. Згодом виявилося, що це був останній літак із Сухумі. Через кілька годин росіяни й абхазці захопили місто і перебили всіх грузинів, що в ньому залишились.

Восени 1989 р. Георгій Гонгадзе приїжджає до Львова, бере активну участь у проведенні в Чернівцях першого фестивалю української пісні “Червона Рута”. У серпні 1995 р. він одружився з галичанкою Мирославою. В 1997 р. у них народилося двоє дітей-близнят (доньки Нонна та Соломія), яких палко любив Гія.

Г. Гонгадзе перевівся на факультет іноземних мов Львівського університету. Брав активну участь у діяльності Народного руху України та акціях студентського братства. З ініціативи Г. Гонгадзе група членів Львівського студентського братства виїжджає до Тбілісі, де після виступу молодих українців на підтримку незалежності Грузії перед будинком уряду люди їх несли на руках, згадує його мама. Гія завжди розривався між Грузією й Україною, кожну з яких він сприймав як свою Батьківщину. Йому однаково боліла не лише Грузія, а й Україна. В Україні його часто можна було бачити у вишиванці. А під час святкування у 1990 р. 500-річчя запорізького козацтва Гія вдягнувся в український козацький стрій, в якому йшов вулицями Запоріжжя.

Приятель Гії київський журналіст Вахтанг Кіпіані наводить один цікавий спогад його мами. У кінці сімдесятих років грузинські діти під впливом політичних настроїв у суспільстві ображали дітей негрузинської національності. Гія, на відміну від більшості грузинів, був не смаглявий, а білявий та ще й з голубими очима. Йому часто перепадало. Одного разу мама сказала малому Гії: “Не сприймай близько до серця, не сперечайся з ними, прийде час - тобою будуть ще гордитися: і вГрузії, і в Україні”.

Стрункий, високий, світловолосий, він своєю зовнішністю не був схожий на грузина, та й не дивно - материні гени переважили у ньому батьківські. Але однаково він дуже любив свого батька, грузина Руслана, і свою матір, українку Лесю. Він мав загострене почуття громадянського обов’язку, тому щиро переживав за все, що відбувалося і вУкраїні, і в Грузії. Георгій чудово володів і українською, і грузинською мовами. Він любив батьківську й материнську землю - для нього вони були

рідні, він бажав добра і щастя грузинському та українському народам, часточкою яких себе вважав.

Газета “Українська правда”

В час, коли в Україні посилювався адміністративний тиск на засоби масової інформації, коли критичні виступи проти Л. Кучми та олігархів з його найближчого оточення викликали відверті репресії силових і контролюючих структур, наслідком чого ставало припинення виходу газет, звільнення журналістів, розгони цілих відділів у редакціях, Георгій Гонгадзе став ініціатором створення нового для України типу ЗМІ - електронної газети. “Українська правда” була першою такою газетою в Україні. Комп’ютерний набір газети вводився у сервер редакції, і кожен абонент в Україні та за її межами, який має доступ до Інтеренету, набравши електронну адресу “Української правди”, міг легко читати її матеріали або віддруковувати їх на власному принтері.

Така система поширення інформації не потребувала послуг друкарні, пошти, не вимагала наявності мережі розповсюдження, а головне - вона унеможливлювала адміністративне втручання у журналістську творчість та уникала політичної цензури. Крім цього, редакція стала важкодоступною для податкової, пожежної, санітарної та інших контролюючих служб, які систематично використовувалися в Україні для боротьби з інакопишучою, а тим паче опозиційною пресою.

Створюючи Інтернет-газету “Українська правда”, її засновники передусім намагалися уникнути тиску влади, щоб донести правду до народу. “Українська правда” стала своєрідним каталізатором висвітлення незалежних думок та незаангажованих оцінок діяльності вищих органів влади, особливо президента. Сам Г. Гонгадзе з цього приводу говорив так: “Наша газета є спробою розвіяти туман над суспільством”.

Перший номер “Української правди” вийшов у квітні 2000 р. Згодом газета стала щоденною, а її матеріали виходили по кілька разів на день. “Українська правда” була чи не найопозиційнішою газетою в Україні. А її правдиві і гострі публікації все більше привертали увагу. Систематично газета публікувала матеріали про президента України та його діяльність. Ось далеко не повний перелік лише назв статей: “Нові пригоди совків в Європі, або Скільки рижих на єдиного нерижого в Україні”, “То від кого ж сьогодні незалежний Леонід Кучма? (коментар до одного сенсаційного інтерв’ю)”, “Адвокати Лазаренка заявляють, що Кучма причетний до перерахунку грошей за кордон”, “Національна рада сформована. Кожному олігарху по своїй людині”, “Іноземні інвестиції та реалії українського життя очима президента”, “Нова Росія очима українського президента”, “Рабінович знає всю правду, тому досі живе за кордоном”, “Шантаж + гроші + залякування = 300 голосів”, “Навіщо Кучма їздить до Севастополя?”, “Найбільші аферисти України - з оточення Кучми”, “В Інтернеті Кучма не популярний”, “Кучма дав прочухана. На словах”, “Новий політсезон: “Сім кілів під футом”, “Ідея імпічменту Кучми належить Суркісу, Медведчуку і Марчуку, стверджує російська преса”, “Кучма погрожує відставкою. Урядовою”, “Кучма ліпший друг Марчука”, “Кучма зажадав свіжої крові”, “Президент України чинить тиск на Конституційний суд”, “Сокира як символ президентської влади”.

Мало не кожного дня “Українська правда” писала про президента, якщо не в окремій публікації, то згадувала в інших матеріалах. Звичайно, здебільшого це були досить крититчні статті, діаметрально протилежні характеру шаленого валу українського офіціозу. Діставалося в публікаціях “УП” і людям з оточення Л. Кучми, так званим олігархам: В. Медведчуку, Г. Суркісу, В. Пінчуку, О. Волкову.

Можливо, що багато публікацій “УП” були надто жорсткі і категоричні, написані без достатньої поваги, зокрема прізвище президента дуже часто писалося просто без ініціалів. Однак варто відзначити ту обставину, що жодного спростування, жодної претензії чи полемічної статті на критичні виступи “УП” в офіційних і контрольованих адміністрацією та олігархами ЗМІ не було, як і не було позовів до суду; це красномовно свідчить - газета Г. Гонгадзе публікувала незаперечну правду, боротися з якою офіційним, цивілізованим шляхом було просто неможливо.

Однак через свою специфіку “Українська правда” не була масовою газетою, її читало вкрай обмежене коло людей - здебільшого ті, хто мав вихід в Інтеренет і цікавився проблемами української політики. Станом на 16 вересня 2000 р. (тобто на час зникнення Георгія Гонгадзе) сервер “УП” відвідало лише кілька тисяч користувачів Інтернету.

Оприлюднення О. Морозом скандальних аудіоплівок призвело до небаченої активності читачів Інтернету. Щоб підключитися до серверу “Української правди” треба було тривалий час чекати в черзі. Сайт газети відвідувало понад 20 000 користувачів щоденно. Крім цього слід зауважити, що зникнення Г. Гонгадзе, а згодом поява аудіокасет, записи яких передрукувало чимало центральних і регіональних газет, поширили радіо і телебачення, призвело до своєрідного вулканічного виверження грандіозного політичного компромату. Таким чином таємна справа з метою змусити замовкнути маловідоме опозиційне джерело інформації дала небачених масштабів протилежний ефект.

Станом на 5 грудня 2000 р., тобто після відомого касетного скандалу, читачами “Української правди” стали понад мільйон чоловік в Україні та за її межами, а з січня 2001 р. їхнє число перевищило два мільйони!

Полювання на журналіста

Наприкинці червня за Георгієм Гонгадзе було влаштовано зовнішнє спостереження. Невідомі особи супроводжували журналіста на автомобілі “Жигулі”, державний номер 07309 КВ. Цей автомобіль вранці очікував Георгія поблизу його будинку, а ввечері - біля роботи. Стеження Георгій помітив сам. Крім цього, його попередили про підготовку проти нього серйозної провокації.

Під час одного з таких спостережень Г. Гонгадзе сам підійшов до машини та переговорив з офіцерами групи зовнішнього спостереження, попередив про розголошення їхніх незаконних дій. Саме так Георгій розповів колегам по роботі.

Головний редактор “Української правди” Олена Притула в інтерв’ю газеті “Факты” від 20 грудня 2000 р. теж розповіла про нагляд: “Вперше я помітила спостереження зі свого балкона, коли Георгій вийшов від мене, ловив по дорозі машину, троє чоловіків, ховаючись за кіоском, явно спостерігали за ним. Наступного дня Георгій сам розказав мені, що його всюди супроводжують бежеві “Жигулі”. Він приїжджав в офіс - а ця машина спокійнісінько чекала його на вулиці. Коли ми в магазині з прозорою скляною вітриною ксерокопіювали відкритий лист генпрокуророві України, водій “Жигулів”, не ховаючись, знімав нас відеокамерою. Це було таке нахабство, що ми навіть розгубилися”.

14 липня Георгій Гонгадзе офіційно звернувся з листом до генерального прокурора України М. Потебенька, у якому виклав факти щодо стеження за ним працівників міліції та невідомих осіб, збору ними відповідної інформації: “Я залишаю за собою право розцінювати ці дії як сплановану провокацію, метою якої є, як мінімум, - залякати мене, як максимум, - певним чином зашкодити моїй діяльності, - писав Георгій. - У зв’язку з цим я звертаюсь до вас із вимогою зупинити свавілля і захистити мене від морального терору, а також виявити і покарати причетних до його організації осіб”, - завершив журналіст свій лист генеральному прокуророві.

Прокуратура надіслала зверенення журналіста до Головного управління внутрішніх справ міста Києва, яке й встановило, що машина, з якої велося спостереження за журналістом Г. Гонгадзе, мала номери, які рік тому зняті з реєстрації. Між іншим, в листопаді 2000 р. саме з машини, на якій були номери теж зняті з реєстрації, злочинці здійснили напад на садибу тестя нродного депутата України В. Червонія в одному із сіл на Рівненщині, під час якого підпалили будинок і автомобіль.
Василь Червоній через пресу тоді прямо заявив, що цей бандитський напад є справою самої міліції - аби вчинити на нього та родичів психологічний тиск.

Таким чином, стеження за Г. Гонгадзе із автомобіля із вже знятими з реєстраціями номерами є непоодиноким в Україні фактом. До речі, хто, крім самої міліції, може взяти для подальшого використання зняті з реєстрації номери?

У четвертому епізоді аудіозаписів розмов у кабінеті президента України голос, що дуже подібний до голосу міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка, доповідає людині із голосом, дуже подібним до голосу президента Леоніда Кучми: “Трошки тут я проколовся. Ну, я тепер думаю, почєму проколовся. Щас доповідаю. Я вийшов на замначальника по оператівной города Києва Опанасенка. Думаю, что Опанасенко будєт нам, і что тєпєрь... група била закрита. То Опанасенко через своїх начал пробивать, що це була за машина... ну, тут он указиваєт номера, які були унічтожені год назад”.

З цього можна зробити такий висновок. Після написання Г. Гонгадзе заяви в прокуратуру остання доручила перевірити факти київській міліції, а та, не знаючи суті процесу, встановила, що автомобіль, з якого здійснюється спостереження за журналістом, має номери, які рік тому зняті з реєстрації.

Але коли київська міліція почала цікавитися в ДАІ номерами, то про цей факт негайно повідомили Ю. Кравченку, який саме тоді перебував у Киргизії на зустрічі міністрів внутрішніх справ країн СНД.

Далі в аудіозаписі голос, подібний до голосу Ю. Кравченка, говорить, що у зв’язку із несподіваним втручанням Опанасенка виник збій: “Я трошки тут тактіку міняю, потому что... Я хочу убрать етого Опанасенка. У мене закрався сумнів, коли мені доповіли аж туди, в Киргизію, що Опанасенко інтересується номерами, та я сказав: підождіть, щоб воно... Я сдєлаю, Леонід Данилович...”

Після листа в прокуратуру та його публікації стеження за Г. Гонгадзе на деякий час раптово припинилося. Це свідчить про те, що “спостерігачі” і “слідопити” отримали нову команду - залягти. Якби це були кримінальні структури, то чому відразу ж припинили стеження? Якби це була українська міліція, то чому лист журналіста в генеральну прокуратуру став перешкодою для продовження “праведного” діла? Чи не схоже все це на брутальне і цинічне полювання за опозиційним журналістом, організоване відомством, яке, згідно з Конституцією зобов’язане захищати життя та гідність людини? Відомі аудіозаписи розмов дуже відомих в Україні осіб дають підстави думати саме так. Це одне. Але є ще інші свідчення.

За даними, які опублікував 15 січня 2001 року на сторінках газети “Грані” журналіст Олег Єльцов, стеженням за Георгієм Гонгадзе займалася служба кримінального пошуку (колишнє сьоме управління) міністерства внутрішніх справ України (начальник - Пукач Олексій Іванович). Зовнішнє, тобто приховане, стеження за Георгієм здійснювали два екіпажі. Після виявлення стеження, розмови Г. Гонгадзе із “спостерігачами”, звернення журналіста в генеральну прокуратуру та появи в Інтернеті листа про ці факти - стеження раптово припинили. У результаті цього “проекту” четверо “спостерігачів”, молодих випускників академії МВС, які прослужили в міліції півроку, мали великі проблеми, але самі не знали, чому. Трьох з них, старшого оперативника Володимира Ярошенка, його колег Самойленка і Назарчука - звільнили з органів, примусивши написати рапорти за власним бажанням, правда, обіцяли згодом поновити на роботі, коли все вщухне; а четвертого - Сергія Чеменка - перевели до Управління кримінального розшуку міста Києва. Майже місяць стеження за Г. Гонгадзе не велося, але згодом його поновили і здійснювали більш обачно. Члени другого екіпажу, як стверджує О. Єльцов, станом на 10 січня 2001 р. продовжували трудитися у цьому ж Управлінні кримінального пошуку МВС.

За словами О. Єльцова, звіти про результати стеження за журналістом писав начальник першого відділу Управління кримінального пошуку Михайло Пустовіт, якого через тиждень після заяви Г. Гонгадзе до генпрокуратури відправили на пенсію. Доповідні М. Пустовіта писалися для міністра Ю. Кравченка. З цих фактів можна зробити припущення, що стежили за Г. Гонгадзе, щоб вивчити його контакти: “де і з ким він ходить, як ходить?”. Для чого все це потрібно міністру? Невже для того, щоб передати цю інформацію безпосереднім виконавцям злочину?

Після того, як 14 грудня Верховна Рада України висловила недовіру міністру внутрішніх справ Ю. Кравченку і рекомендувала президенту звільнити його із займаної посади, в будинку Управління кримінального розшуку, що по вулиці Попудренка, 4 у м. Києві, цілими днями посилено працювали всі знищувачі паперу, а на подвір’ї горів вогонь - так знищувалася вся оперативна інформація, напрацьована, за даними О. Єльцова, за останні 5 років керівництва міністерством Ю. Кравченка. Причиною цього була ліквідація доказів незаконної діяльності управління, яке, замість розшукування кримінальних злочинців та виявлення корупціонерів, стежило за народними депутатами України, відомими політиками та журналістами і не лише представниками антипрезидентської опозиції.

Зникнення людини

Увечері в суботу 16 вересня 2000 р. керівник газети “Українська правда” Георгій Гонгадзе вийшов з будинку, що на бульварі Лесі Українки і попрямував до себе додому. Йти йому було 10-15 хвилин. Але вдома він так і не з’явився.

Редактор цієї ж газети Олена Притула розповіла про це: “В суботу Георгій був у мене вдома. В 22:15 - 22:30 він пішов, тому що поспішав додому: з дачі мала повернутися дружина з двома доньками, а ключів у них не було.

Коли він йшов від мене, я завжди дивилася з балкона, проводжаючи його очима. 16 вересня так само, але... Георгія я не побачила. Подумавши, що просто пропустила момент, стала чекати його дзвінка. Останнім часом він, повертаючись додому, обов’язково телефонував мені, щоб повідомити, що нормально доїхав. Це стало звичним після того, як у липні ми виявили відверте стеження за ним. Телефон не дзвонив, але я знову-таки не стурбувалася, вирішивши, що Гія затримався, вкладаючи спати дітей. Але потім зателефонував Коба, його друг, і сказав, що Мирослава (дружина Г. Гонгадзе - Д.Ч.) з дітьми досі стоїть під під’їздом без ключа. А Георгія, мовляв, немає. Ось тут у мене серце заболіло. Я зрозуміла: щось трапилося”.

Друзі зв’язалися з райвідділами міліції Печерського, Московського і Старокиївського районів. Обдзвонили станції швидкої допомоги, лікарні, морги. Все безрезультатно. При собі Георгій мав сумку з документами, у тому числі посвідчення особи.

Зникнення Г. Гонгадзе викликало велике занепокоєння не лише у його родичів і друзів, а й серед політиків і українських журналістів. Уже 18 вересня з’явилася перша тривожна публікація в газеті “Киевские ведомости”. Цього ж дня голова парламентського комітету з питань свободи слова та інформації Олександр Зінченко висловив припущення про політичне підгрунтя зникнення Г. Гонгадзе. А народний депутат України Сергій Головатий прямо заявив: “Я не виключаю версії про відстріл політичних опонентів”. На думку народного депутата Григорія Омельченка: “Сталося щось таке, чого ми зараз навіть не усвідомлюємо”.

Тараща: випадок чи підлий умисел?

Обезголовлений труп журналіста Георгія Гонгадзе було виявлено поблизу Таращі Київської області - рідного міста Олександра Мороза, де його тричі обирали народним депутатом України. Чи випадково стався такий дивний збіг? Розглянемо це питання у контексті того, що з'ясувалось у ході журналістських і депутатських розслідувань справи Г. Гонгадзе.

Відомо, що Георгій вийшов із квартири редактора газети "Українська правда" Олени Притули приблизно о 22 годині 30 хвилин 16 вересня 2000 р. Господиня подивилася за ним услід з балкона - після відомих подій по стеженню за Г. Гонгадзе вона так завжди робила, але на цей раз О. Притула Гію не побачила. Звідси можна припустити, що Георгія Гонгадзе захопили або в самому під'їзді будинку, або при виході з нього. Очевидно, що його відразу ж і вивезли. Куди - невідомо, але треба думати, що за межі міста - там не так людно і все-таки безпечніше. Слід вважати, що Георгія везли ще живим. На те, щоб виїхати з центра Києва за межі міста, потрібно було не менше 20 хв. - все-таки місто, світлофори. Куди саме вивезли Георгія, сказати важко, але мусило це бути безлюдне і добре знайоме викрадачам місце, причому приглянуте заздалегідь. Щоб робити там якісь екзекуції, на тому місці вже повинні були чекати напарники бандитів, що захопили Георгія, - просто так приїхати у невідоме місце і розпочати знущання над людиною та ще її вбити було вкрай небезпечно - по сусідству завжди хтось міг бути. З цього можна зробити висновок, що у Києві Георгія захоплювала група не менше як із трьох осіб, один з них - водій.

Впоратися з Георгієм могло не менше двох фізично дуже міцних чоловіків. Ось ця група і привезла Георгія у достатньо глухе місце, де вже були напарники - мусили там бути, інакше надійну безпеку не можна забезпечити. Що ж на тому місці робили з Гонгадзе? Аби відповісти на це запитання, повернімось до обставин, пов'язаних із виявленим під Таращею тілом.

Як засвідчили експерти і підтвердив у своїй доповіді в парламенті 10 січня 2001 року генеральний прокурор України М. Потебенько, виявлене під Таращею обезголовлене тіло було без одягу, взуття і навіть шкарпеток! Але прикраси - залишились: ланцюжок з талісманом, браслет і перстень на руці. З цього виникає запитання: коли з Георгія зняли одяг, взуття і шкарпетки - до чи після смерті? І коли обезголовили тіло: до чи після того, як з нього знято одяг? Погодьтеся, що навіть для останніх бандитів малоприємним заняттям буде знімання із трупа, та ще й закривавленого, одягу. З цього можна зробити висновок - одяг з Георгія знято раніше, ніж відрубано голову. Виникає запитання, для чого з Георгія знято одяг? Щоб його прояснити, ще раз повернімося до добре відомих аудіокасет. В четвертому епізоді, в якому мова йде про Георгія Гонгадзе, голос, що дуже подібний до голосу президента України Леоніда Кучми, наказує власникові голосу, що дуже нагадує голос міністра внутрішніх справ України Юрія Кравченка: "Значить, вивезти його, роздягнуть, бля, без штанів оставить, хай сидить. Я б зробив просто, бля..." На цей наказ голос, що дуже подібний до голосу міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка, відповідає: "Ми зробимо. В мене зараз команда боєвая, орли такіє, що дєлают все, что захочеш".

Про те, що зафіксовані офіцером М. Мельниченком злочинні та підлі розмови у високому кабінеті мають безпосереднє та пряме відношення до зникнення і вбивства журналіста Г. Гонгадзе зараз, мало хто сумнівається. Отже, під час цієї розмови було поставлено чітке завдання: "вивезти його, роздягнуть... без штанів оставить". Зараз не будемо говорити про те, що таке дике бажання може виникнути у психічно неповноцінної людини, констатуємо сам факт наказу, який прийнятий до безумовного виконання особою подібного складу мислення і поведінки. Результат відомий - Георгія залишили навіть без шкарпеток. Ті, хто добре знав Георгія, переконані, що він просто не міг не чинити опір. Щоб роздягнути Г. Гонгадзе (зріст за 180 см і вага близько 90 кг), який пройшов школу Афганістану, потрібно було докласти немало зусиль. І їх докладали.

У своїй доповіді в парламенті генеральний прокурор М. Потебенько зазначив, що експертиза встановила: "На основній фаланзі мізинця правої кисті знайдено спіралеподібний перелом без ознак заживлення, очевидно, посмертно". Це дуже цікавий факт, він багато про що свідчить.

По-перше. Розглянемо припущення М. Потебенька, що цей перелом стався "посмертно". Хто його тоді міг здійснити? Бандити, які вбили людину, після смерті їй ще пальці ламають? Сенсу немає. Хто тоді - експерти? Виглядає абсурдно, навіть якщо припустити, що вони зробили це ненароком. Може, підлеглі М. Потебенька поламали мізинець, коли викрадали труп із таращанського моргу і транспортували його до Києва? Теж нелогічно. Більше нема кому після смерті палець ламати. Тому припущення генерального прокурора України не має під собою жодного пристойного обгрунтування.

Але про що ж свідчить "спіралеподібний перелом" без ознак заживання" "на основній фаланзі мізинця правої кисті"? Передусім про боротьбу, в ході якої Георгію Гонгадзе викручували руки і пальці, - саме тому трапився "спіралеподібний" перелом. Те, що палець було поламано у ході боротьби, свідчить той факт, що з квартири Олени Притули він вийшов неушкодженим.

З вищесказаного можна зробити висновок, що Георгія Гонгадзе спочатку роздягли догола. Ця операція проходила у гострій боротьбі, у ході якої Георгія було побито і щонайменше йому поламано мізинець на правій руці. Цілком ймовірно, що колишній десантник міг завдати суттєвих тілесних пошкоджень і бандитам, це могло їх ще більше розлютити. Однак, незважаючи на це, при зриванні одягу з Георгія вони не мали потреби його вбивати, бо втрачався весь сенс у меті роздягання. Єдиним способом довести патрону про точне виконання його повеління був доказ факту, що Гонгадзе таки залишився "без штанів". А це можливо зробити лише двома добре знаними способами - фотографуванням або відеозйомками. Тому можна з великою вірогідністю припустити, що існували або і ще існують фотографії роздягнутого Георгія Гонгадзе. Ці фотографії, очевидно, показували за призначенням.

Тепер поставимо запитання: скільки осіб брало участь у вивезенні Г. Гонгадзе з Києва і здійсненні глуму над ним? Не менше трьох, щоб вивезти, серед них як мінімум двоє мали бути дуже кремезної статури. Не менше, як один, повинен був чекати на заздалегідь обумовленому місці. Тобто, як мінімум, викрадачів було четверо, а швидше всього шестеро - четверо у Києві і двоє на "точці". Це безпосередні виконавці екзекуції і вбивства.

Але це ще далеко не все. Щоб захопити Г. Гонгадзе, по суті, у центрі міста і при цьому бути непоміченими, потрібно вибрати момент, щоб ніхто не побачив. А для цього принаймні двоє мали стояти на "атасі". Вже з цього можна дійти висновку, що біля будинку О. Притули у викраденні Г. Гонгадзе брали участь не менше, як два автомобільні екіпажі. Якій банді це під силу робити ще й вільно минути всі світлофори і міліцейські пости?

Але вернімось до Георгія Гонгадзе. Коли ж його все-таки вбили? Де саме? Та чому тіло опинилося під Таращею - у виборчому окрузі Олександра Мороза? Відповідь на перше запитання можна знайти у шлунку загиблого. Як встановив таращанський експерт Ігор Воротинцев, у шлунку знайденого 2 листопада тіла виявлено залишки їжі з картоплі, капусти і насіння кавуна, тобто саме тих страв, які споживав Георгій Гонгадзе ввечері 16 вересня в Олени Притули. Той факт, що ця їжа збереглася у шлунку, свідчить про те, що вона ще не була перетравлена, звідси й висновок: смерть настала не пізніше, ніж через три години після її прийняття. Якби минув більший час, їжа потрапила б із шлунка у кишечник. Відомо, що Георгій вечеряв десь близько 21-ої години, о 22 годині 30 хвилин його викрали, звідси випливає, що смерть настала приблизно опівночі 16 вересня.

А тепер спробуємо відповісти на запитання, де настала смерть - під Таращею? З Києва до місця виявлення трупа - 130 кілометрів. Звичайно, на хорошій машині цю віддаль можна легко подолати за півтори години; до цього слід додати 20 хвилин, необхідних для виїзду із самого Києва: виходить дві години, як мінімум. Не менше години часу мусило піти на з'ясування стосунків, боротьбу, роздягання - набирається принаймні 3 години, це є мінімальний час до вбивства Г. Гонгадзе, якби воно трапилося під Таращею.

Але є дуже великий сумнів думати, що хтось на шаленій швидкості, вночі, через кілька міліцейських постів мчав убивати людину аж під саму Таращу. Це одне. І друге: є як мінімум зайва година на травлення їжі - Георгій все-таки витратив цей час в О. Притули. Звідси можна зробити висновок, що найуспішнішій хронометраж не дозволяє припустити, що Г. Гонгадзе вбили під Таращею, - швидше всього це зробили поблизу Києва, а вже потім повезли роздягнутий труп до Таращі. Для чого?

Якщо припустити, що звичайні бандити вбили журналіста під Києвом, то чому вони везли закопувати труп аж під Таращу за 130 кілометрів, через кілька постів ДАІ? Яким звичайним кримінальним вбивцям, тим більше "чеченцям", потрібно наражати себе на таку небезпеку? Цілком очевидно, що звичайні бандити закопали б труп недалеко від місця злочину і не їхали б ховати його за тридев'ять земель.

З цього видно, що труп Г. Гонгадзе з-під Києва у Таращу перевозили не звичайні бандити, а спеціальні - ті, кого пости ДАІ або не чіпають, або пропускають не затримуючи, лиш ті покажуть дуже поважні для автоінспекторів документи. Швидше всього, що при перевезенні по трасі трупа Г. Гонгадзе на одній машині її ще супроводжувала інша, якої не зупиняли - і просто не могли зупиняти міліцейські пости.

Звідси можна зробити висновок, що працівники ДАІ, які обслуговують шосе Київ - Тараща, якби напружили свою пам'ять, то могли б пригадати деякі особливості, що мали місце на трасі в ніч з 16-го на 17 вересня. Зрештою, перевезення могло відбутися і не тоді, а в якийсь з наступних днів, найвірогідніше - з 17-го на 18 вересня!

З чого випливає такий висновок? Логіка підказує. Посудіть самі. Щойно відбулася бойня, вбивство. Витрачено немало енергії. Хоч які не є бандити, але стресовий стан теж пережили. Комусь із них ще й дісталося. В когось одяг не в порядку. В такому стані їхати понад 100 км? Це одне. І наступне - кожен злочинець, навіть спеціальний, аби далі діяти, має переконатися у тому, що його не засікли. Крім цього, потрібно було не лише вибрати місце поховання під Таращею, але і вбезпечитися від того, щоб ніхто не міг стати свідком таємного поховання. А це могло відбутися не раніше ранку 17-го вересня. Зрозуміло, що вдень поховання не могло відбутися. Залишається вечір і ніч.

Що ж сталося з трупом? Йому відрубали голову і спустили кров - очевидно, для того, щоб тіло перед перевезенням швидко не розкладалося. Крім цього, для відрубаної голови жертви, ймовірно, готували ще якусь підлу місію. Зробивши цю роботу, труп закопали під Києвом. Очевидно, наступного вечора його викопали і повезли у Таращу. Звідки таке припущення? Із фактів, наведених у доповіді самим генеральним прокурором.

М. Потебенько зацитував висновки судово-грунтознавчої експертизи, котру провів Київський науково-дослідницький інститут судових експертиз:

"Світлозабарвлені складові в масі нашарувань на браслеті та кулоні за кольоровим зовнішнім виглядом та відносним вмістом розмірів і фракцій зерен не відповідають складовим компонентам зразків грунту, підібраним на місці захоронення трупа невідомого чоловіка в лісовому масиві Влашківського лісництва та основної маси грунту у зразку, вилученому у трупі невідомого чоловіка, але близькі за вказаними ознаками до світлозабарвлених зернистих піщаних нашарувань, виявлених на грудках грунту у зразку, вилученому з трупом".

Далі М. Потебенько зазначив:

"Допитана по роз'ясненню висновків експерт Дороган пояснила, що складові у масі нашарувань на браслеті та кулоні у зразках трупа, а також їх відмінність від зразків, зокрема, з місця виявлення трупа можуть, наприклад, свідчити про те, що труп або переміщався, або перезахоронювався". Таким чином, експертиза встановила факт наявності двох різних зразків грунту на тілі та особистих прикрасах Г. Гонгадзе і прийшла до висновку, що "труп або переміщався, або перезахоронювався".

Те, щоб труп переміщати по відкритих грунтах, важко собі навіть уявити: невже його тягнули полем за машиною? Хоча і такий варіант не виключається. Залучений парламентською тимчасовою комісією у якості свідка лікар Валерій Івасюк стверджує, що перед смертю Георгія катували - в нього знято частину шкіри. Її могли зняти з нього живцем або коли волочили за машиною труп...

Дані грунтознавчої експертизи підтверджують версію про перезахоронення тіла. Тобто під Таращею воно опинилося не 16-го вересня, а пізніше. Коли це могло статися? Думається, що відразу ж, наступного дня, точніше ночі, тобто з 17-го на 18 вересня 2000року. Такий висновок підказує сама природа - в наступні дні труп виділятиме сильний запах, як тоді їхати далекою дорогою?

Врешті, перезахоронення могло і не бути - труп міг просто лежати на грунті у місці вбивства, чимось прикритим, або надійно прихований. З того місця і взялися на кулоні та браслеті інші, ніж під Таращею, зразки грунту. І це не дивно - під час боротьби Георгія звалили на землю - звідси грунт з місця боротьби міг потрапити до браслета на руці. Що стосується кулона, який висів на ланцюжку на шиї, то інша, ніж під Таращею, земля могла взятися на ньому лише тоді, коли оголене тіло положили грудьми до землі.

В усякому випадку судово-грунтознавча експертиза дала вкрай важливу інформацію, з допомогою якої можна було локалізувати місце вбивства, - по зразках грунту, принаймні, можна було суттєво звузити район пошуків на маршруті Київ - Тараща.

...Щоб закопати труп під Таращею потрібно було спочатку туди з'їздити і вибрати відповідне місце... Якими критеріями при цьому користувалися, важко точно встановити, але, думається, серед них було таке завдання, щоб при потребі тіло можна було легко виявити. Що саме такою була мета поховання Г. Гонгадзе під Таращею, свідчать такі факти: невелика глибина поховання - до півметра і прикраси, залишені на тілі: ланцюжок з медальйоном, перстень і браслет. Ці речі тому, очевидно, й залишили, щоб по них упізнати труп, який мали виявити у потрібний час, - для чого ж його тоді везти до Таращі?

Тим часом якраз і могли бути дострокові парламентські вибори, які планувалось провести весною 2001 року. Після неприйняття Верховною Радою рішення по імплементації "народного волевиявлення" на референдумі вона, за задумом, мала бути розпущена.

...Ні для кого не є таємницею, що Л. Кучма чомусь вважав і вважає своїм головним і запеклим ворогом Олександра Мороза і будь-що прагне не допустити його до нового парламенту... Випадкове виявлення обезголовленого трупа в його виборчому окрузі і мало стати інформаційним приводом для розкручування пропагандистської кампанії з дискредитації О. Мороза, соціалістів і всієї опозиції до режиму.

Шок

Заява Олександра Мороза від 28 листопада 2000 року із звинуваченнями президента України Л. Кучми, міністра внутрішніх справ України Ю. Кравченка та глави адміністрації президента В. Литвина у плануванні та здійсненні ними злочину - викраденні незалежного журналіста Георгія Гонгадзе - та їхній безпосередній причетності до можливого вбивства справила враження вибуху бомби. Оприлюднення аудіозаписів розмов згаданих осіб, цинізм, з яким вони велися, викликали шок як в таборі опозиції, так і в лавах прибічників Л. Кучми.

По суті, Леоніда Кучму та його близьких соратників відкрито і доказово звинувачено у тяжкому злочині. Це звинувачення було безпрецедентним, оскільки світова практика не знає випадків, коли глава держави разом з міністром МВС створює злочинну групу для таємного викрадення і знищення громадян власної країни. Принаймні в Європі нічого подібного не було протягом останніх 100 років. Навіть відомому диктаторові Піночету не було пред'явлено подібних звинувачень - він таємно і підло стосовно своїх політичних противників не чинив, бо боровся з ними відкрито. Щось подібне трапилося лише в Центрально-Африканській республіці у 70-х роках, де за наказом імператора-людожера Бокасси створені ним спеціальні служби таємно відловлювали й умертвляли одноплемінників.

...Дуже показовим є те, що ні 28 листопада..., ні протягом цілого наступного тижня ні Л. Кучма, ні Ю. Кравченко так і не виступили із спростуваннями чи будь-якими запереченнями. Чому? Вони теж були шоковані?

Лише на третій день телебачення показало виступ глави адміністрації президента В. Литвина, який поводився вкрай розгублено. Говорив, що хтось дуже хоче скомпрометувати його, бо він займає ключову посаду в державі. Це було кволим намаганням пояснити причини викриття та спробувати взяти на себе відповідальність. Однак вигядало воно вкрай непереконливо і жалюгідно.

Проте, і В. Литвин не сказав головного - що на плівці не його голос. Більше того, він почав виправдовуватися тим, що, мовляв, у цих розмовах нема складу злочину, бо немає прямих вказівок на викрадення, а тим більше - знищення журналіста. Тим самим В. Литвин фактично підтвердив факт самих розмов. При цьому В. Литвин видушив із себе дуже красномовну фразу: "Були часи більш важкі, але підліших не було!". Між іншим, гарна фраза, знаменита.

Дмитро Чобіт, "Час підлої влади", Київ-Броди, "Просвіта", 2001.



:: СПЕЦКОР :: СВОБОДА - ЗДОБУТОК ХОРОБРИХ! :: Дніпропетровське інформаційно-аналітичне Інтернет-видання "СПЕЦКОР" потребує інвестицій для подальшого розвитку: покращення матеріально-технічної бази й створення штату співробітників. Цей сайт є результатом індивідуальних творчих, матеріальних, технічних й організаційних зусиль автора. Створення відповідних умов для діяльності команди однодумців дозволить "СПЕЦКОРУ" вийти на якісно новий рівень, що значно сприятиме реалізації патріотичної місії Інтернет-видання. Бізнесмени з Україною в серці, відгукніться! "СПЕЦКОР" розраховує на вашу допомогу. Тел: 8 066 449-70-21 е-маil: spetskor@ukr.net :: СВОБОДУ НЕ СПИНИТИ! :: СПЕЦКОР ::
Архіви статей: 2011  2010  2009  2008  2007  2006  2002-2005
© Олексій Мазур 2002-2013
© Веб-дизайн, Андрій Мазур 2002-2013
Всі права захищені. Використання матеріалів СПЕЦКОР дозволяється
за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на СПЕЦКОР.

Украинская Баннерная Сеть

Warning: require_once() [function.require-once]: Unable to access /sata1/home/users/spetskor/www/www.spetskor.dp.ua/inshe/dialab/setlinks_b1908/slsimple.php in /sata1/home/users/spetskor/www/www.spetskor.dp.ua/footer.php on line 64

Warning: require_once(/sata1/home/users/spetskor/www/www.spetskor.dp.ua/inshe/dialab/setlinks_b1908/slsimple.php) [function.require-once]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/spetskor/www/www.spetskor.dp.ua/footer.php on line 64

Fatal error: require_once() [function.require]: Failed opening required '/sata1/home/users/spetskor/www/www.spetskor.dp.ua/inshe/dialab/setlinks_b1908/slsimple.php' (include_path='.:/usr/local/php52/share/pear') in /sata1/home/users/spetskor/www/www.spetskor.dp.ua/footer.php on line 64